ОБІЙМИ ІЛЬХАМА
Віталій Портников
Не встиг президент України Віктор Ющенко залишити Баку, як до азербайджанської столиці прибув новий гість – російський президент Дмитро Медвєдєв. Те, що для Росії взаємини із Азербайджаном є приіорітетними, можна побачити хоча б по тому, що до Києва новий президент Росії поки що їхати не збирається, а Баку увійшов до перших столиць, які він відвідує після свого обрання на вищу посаду. Однак мотиви української і російської зацікавленості відмінні. Врешті-решт, Києву потрібно енергоносії купувати, а Москві – продавати...
Україні важливо створити хоча б примарну альтернативу російським енергоносіям. Величезні надії покладалися на Казахстан, однак після того, як стало зрозуміло, що Нурсултан Назарбаєв не збирається брати участь в українському проекті, залишився Азербайджан. Ільхам Алієв, на відміну від казахстанського президента, не відмовляє Віктору Ющенку, відвідує всі самміти ГУАМу, підкреслює, якими важливими є спільні енергетичні проекти. Однак разом із цим нічого конкретного не робить – не вважатимо ж конкретикою обіцянку доставити технічну нафту для трупопроводу Одеса-Броди після того, як буде зрозуміло, яким шляхом вона потрапить на місце випробувань. Таких умовних обіцянок було вже багато. І це зрозуміло – адже існує і перспектива співробітництва з Росією. Вона набагато більш важлива для Азербайджану вже тому, що дозволяє сподіватися на вирішення проблеми Нагірного Карабаху. Самовиголошена республіка навряд чи могла б існувати без підртимки сусідньої Вірменії. А Вірменія не могла б бути регіональним конкурентом Азербайджана – у військовому сенсі, зрозуміло – без геополітичного союзу з Москвою. Таким чином, в Баку продовжують розраховувати, що економічна зацікавленість примусить Москву рано чи пізно усвідомити необхідність вирішення карабахського питання. Однак для того, щоб Азербайджан не виглядав мрійником, використовують механізм ГУАМу і спільні проекти з Україною. Зрозуміти просто: якщо ви не почнете прислуховуватись до нас більш уважно, ми можемо перетворитися на енергетичну альтернативу. І тут перед очима азербайджанського президента – приклад Молдови. Участь країни в ГУАМі стала однією з причин, що примусили Росію запропонувати план відновлення її територіальної цілосності. І що цікаво – як тільки стало очевидним, що план просувається і Москва активно рекомендує Тирасполю погодитися на його умови, зацікавленість Молдови в ГУАМі – та й в особливих стосунках з Україною – почала зменшуватись. Так що в Батумі на самміті ГУАМу Ільхам Алієв, як завжди, був. А Володимира Вороніна, як завжди, не було.
Чи означає це, що в якийсь момент український і грузинський президенти не дочекаються азербайджанського? Навряд. По-перше, Молдові немає чого запропнувати, окрім своєї політичної лояльності – або нелояльності – до Росії. Кішинев використовує марення кремлівського Дон Кіхота, який бажає воювати із натівськими вітряками. А у Баку є енергоносії. І яким наівним не був би Дон Кіхот, гроші цікавлять його набагато більше, ніж вітряки... До того ж вирішити карабахську проблему набагато важче, ніж придністровську. Що таке Придністров’я? Швидше акціонерне товариство, ніж справжня держава. І вже точно не національна держава. А Карабах – країна невигаданого міжетнічного конфлікту, який потрібно вирішувати роками і який абсолютно неможливо врегулювати якимсь російським планом. І не треба думати, що азербайджанський президент цього не розуміє.
Однак все це створює для Ільхама Алієва чудові можливості для маневру, контури якого були окреслені ще його батьком Гейдаром. Можна фліртувати із Москвою і водночас підтримувати дружні взаємини із Києвом. Можна відгукуватися на західні пропозиції і водночас йти на перемовини з „Газпромом”. Можна демонструвати твердість у відношенні до карабахської проблеми і водночас не форсувати її рішення. Однак рано чи пізно Ільхаму Алієву – або його наступнику – доведеться визначатися. І абсолютно необов’язково, що в українських обіймах...
www.glavred.info